Версія для друку

Написати листа

Сьогодні в Україні відзначають День пам’яті жертв голодоморів. У ХХ столітті Україна переживала жахи голоду тричі – у 1921-1922, 1932-1933 і в 1947 роках. Але найстрашнішим був голод 33-го року. За оцінками істориків його жертвами стали до 4 мільйонів українців.

Вже майже не залишилося живих свідків цієї трагедії українського селянства, але збереглися спогади тих, кому пощастило вижити. Нижче ми наводимо кілька розповідей свідків голоду 1933 року на Новомосковщині:

Халепа Параска Іванівна, 1928 року народження, с. Голубівка:

Померли з голоду Бацун Меланія та її дочка Ялосовета, 1915 р.н., Стадник Євдокія, 1919 р.н. та її дві молодші сестри, Стадник Кирило років 40 від роду, сини Володимир 14 років, Микола 12 років. Коли помер батько сини десь пішли із дому і більше їх ніхто ніколи не бачив. Хоронили покійних на їх садибах у садках та огородах. Вижити нашій родині допомогли корова та дещо з огорода (буряк, гарбуз, бруква). Замість зерна вживали шулуху з проса за якою їздили у Красноград на 30 мельницю.

Ігнатенко Михайло Зіновійович, 1919 року народження, с. Спаське:

У батька була коняка, бик, плуг, землі десь зо три з половиною гектари. У 1929 році майно конфіскували, нас вигнали з хати, а батька арештували за те, що він не хотів йти до колгоспу. Забрали ліжники (батько сам ткав на верстаті), кучу одежі. Ми сиділи й дивились, як забивали вікна й двері у хаті. Днів десять ми жили в конюшні. Жили важко. Разом з старшим братом Олексою взимку брали санки, лопату, розшукували норки у необробленому полі, назбираємо колосків та веземо додому, молотили, віяли, товкли у ступі, мати варила суп. А влітку мати запарить лободу, спориш і їмо. Робили тоді за трудодень. Коли був голод, тим хто ходив на роботу давали по півкіло мухінок (отходи від зерна, шелуха).
У полі, де росли зернові, колоски збирати не дозволяли. Найсильніший голод почався взимку 1932 року.
Комісія (чоловік по 10, а то й більше) починали обшуки з початку вулиці з підводами і одбирали з кожної хати. Забирали все: майно, зерно, навіть насіння, що збирала мати на весну (капусту, буряк, квасолю) і те забрали.
Взимку, коли почали вмирать люди, бригадир дав конячину, підводу і разом з дідом Авилом Ріжко 2-3 рази на тиждень, а то і кожного дня, ми збирали людські трупи. Як закрито в хаті, то в двір не заходили, а як відчинено розуміли, що хтось вмер.
Поряд із нашим селом було село Маєвка, там був радгосп і голоду не було. Пухлі від голоду люди йшли туди і падали мертві на дорозі. Ми збирали мертвих.
Для дітей, що залишилися без батьків, колгосп у 1933 році організував приют, там тоді було 13 дітей. Наша родина вся вижила завдяки важкій праці. Коли я возив трупи, я обслуговував колгосп «За урожай», вивіз 25-30 трупів. А тоді в селі було 5 колгоспів: «Червона перемога», «Нове життя», «Правда», «За урожай», 50 років Ворошилова.

Горб Анастасія Омелянівна, 1919 року народження, с. Спаське:


Коли почався голод, ми з братом вже ходили на роботу, 13 років мені було.
У нас була конячка, інвентар, волик. Коника молодого батько одвели в Новомосковськ, продали на ковбаси, щоб не оддавати у колгосп, бо вже казали, що розкуркулюватимуть. Прийшли до двору, був там і Корнієнко Іван Микитович, комсомольців тоді заставляли, з клуні все забрали: бричку, сіялку, віялку, конячку. А корову залишили. Пасти не виводили, щоб не знали, на молоці й вижили. Бігали збирати колоски, але не дозволяли, то робили це крадькома. Коли ловили - відбирали.
Потім приходили ще. І забирали зернятко. Влітку працювала у полі, взимку пряли при каганці з віхотя.
Як молотили, люди, які хотіли людям у вічі дивиться, попередили, що забиратимуть зерно. Батько сплів з соломи короб, засипали зерном (десь сім мішків), заховали у скирді соломи. Коли шукали зерно, щупом проштрикували скирду, а воно м’яке, його й не знайшли. Тато вночі ходили до скирди, набирали зернячка, товкли у ступі, а мама пекла коржі і добавляла туди зелених груш, буряків, щоб непомітно було муки. А з сусідами мама ділилася супом.

Тітова Марія Петрівна, 1922 року народження, м. Перещепине:

Батьки наші працювали в колгоспі ім. Ілліча. На роботу ішли зі сходом сонця і поверталися додому з поля, коли вже було темно. Ми, діти, з дідусем самі господарювали, пасли корову, стерегли жито на огороді, щоб ніхто не зрізав колосків на житі.
Ми часто голодали, бувало зварить мама лушпайки від картоплі для курочок, дідусь витягне з печі горщечок з лушпайками, а ми, діти, вчотирьох обступимо цей горщичок і їмо ці лушпайки. Мама пекла «блини» з крупів, змелених з качанів кукурудзи та посіченої лободи або щериці. Це був наш хліб, справжнього хліба в ці роки ми не бачили і не їли. Другі люди і наші сусіди теж голодали, вмирали з голоду, а наша сім’я хоч і голодала, але не опухали з голоду, нас виручало молоко нашої корівки Галки.
У наших сусідів (прізвище Гаркуша) теж було четверо дітей. Батько помер з голоду, а мати лежала хвора. Їхня корівка теж була у сінях. Так уночі залізли вори, вивели їхню корову, зарізали за селом, забрала м’ясо, а мати дітей скоро померла. Дітей забрали в патронтаж. Так називали в ті роки (1932-33 р.) дитячі приюти. На теперішній вул. Орденоносній вимерли з голоду три сім’ї Білозірів.
Ще я пам’ятаю такий випадок. Я йшла зі школи і на вулиці побачила мертву бабусю (яка померла по дорозі, не дійшовши до своєї хати). Наш дідусь Макарій не витримав того, що вмирали сусіди, а діти їх залишались сиротами і голодали - помер навесні 1934 року, залишив нас самих.

Пятак Марія Пимонівна, 25.08.1921 року народження, с. Левенцівка:

Їсточки так хотілося, аж всередині пекло.
Мій батько у кладовій зробив під стелю ще стіну, а знизу отвір – цеглина, яку замазали, й витягали вночі, брали жито, що засипали в цю схованку. Щупом тикали, але не знайшли. Шукали палицею залізною, кругом штрикали.
Збирати колоски не дозволяли, все приорювали, а людям не давали. На охорону призначали колгоспників.
Не голодували у селі верхушка, хто в начальстві, бригадири, голова колгоспу. Зуміли вижити, хто міг щось дістати їстівне. Йшли за колосками й думали - чи повернешся, чи принесеш. Мама випікала хліб з жита, що із схованки, і роздавали всім, хто приходив. Батько виміняв жито на рибу, кукурудзу. Люди їли стержні від кукурудзи, розмочували та товкли у ступах. Нам мама не дозволяла, казала що кишечки дуже тоненькі, не витримають. Випаювала нас молоком власної корови, так і вижили.

Мороз Євдокія Петрівна, 25.02.1925 року народження, с. Левенцівка:

Мені тоді було 8 років. Пам’ятаю - врожай був, і голод. У 1932 році був колгосп «Червоний орач». В нас забирали сало, яйця, все що є, навіть квасолю.
Коли в хаті вже не було нічого, мама наквашувала буряка, й кожному по шматочку давала. Тим і рятувалися. Після школи ходили у поле під скирду. Стоїть елеватор, що подає солому під скирду. Під ним шукали зерно. Як найдеш хоч жменю, бігли додому. У нас була ступа, провіємо, товчемо, мама варе кандьор. Ще у полі миші наносили колоски. Утворюється горка. Ми дітьми бігаємо, шукаємо ці горки, розривали та діставали колоски.
У нас був садок, були яблуні вишні, сушили. Взимку їли сушені ягоди.
Версія для друку Написати листа